Від Люботина до Нью-Йорка


Дата публикации: 1 Сентябрь 2016
AC1

Художник Євген Джолос-Соловйов, чия виставка буде відкрита в галереї АC – майстер, чиє ім’я вже належить вічності, чи пак епосі легендарних 1970-х, коли студенти з Художнього інститут бігали дивитися на його левкаси і кераміку в інтер’єрах відомого ресторану «Старе місто» в Харкові. А вже оригінальне оформлення місцевої станції метро «Пушкінська», а також низка інших монументальних об’єктів – доступні для перегляду широкому глядачеві, малообізнаного з іменами славетних художників рідного міста.

 

До речі, щодо батьківщини. Автор сьогоднішньої експозиції родом з Люботина, що під Харковом – міста, яке має свій власний, окремішній статус в контексті адміністративно-територіального розподілу. Те саме – Джолос-Соловйов. Належачи за віком, фахом і глибиною таланту до такого славетного гурту харківських художників, як В. Гонтарів, В. Куликов, Н. Мироненко, він завжди залишався оригінальним творцем у своєму прагненні створити власний всесвіт у графіці, монументальному мистецтві, а чи в станковому живописі.

 

Учасник всесоюзних, республіканських, міжнародних і зарубіжних виставок від 1967 року, Джолос Соловйов, як відомо, виїхав за кордон вже в 1990-х, щойно з’явилася можливість вільно, а не в складі «профспілкових» делегацій, мандрувати світом. Роботи майстра знаходяться у приватних колекціях, ціни на ті, що продаються на різноманітних антикварних сайтах – просто захмарні як на «харківський» контекст. Чому ж так? Що тягне глядача до картин автора, який, здавалося, давно вже зник у нетрях Америки, і років з двадцять про нього нічого не було чути?

 

Певно, існують якісь доцентрові сили, що повертають і автора, і його глядача до рідних ландшафтів з пейзажами. Іноді ця подорож може тривати до самісінького кінця, як у п’єсі одного з харківських авторів, в якій мова – як на диво! – так само про рідні краї художника.

 

«- Отак, серденько моє, нам судилося розлучитися. Мій приятель мав простувати вздовж залізничної колії на Золотоношу, а я на Люботин.

- Неблизький шлях…

- Так, коло двохсот кілометрів.

- Ви потисли один одному руки?

- Звичайно. Хоч і небезпечно тоді було.

- То був час такий. Навіть і у власній хаті людина більш не була в безпеці».

 

…Тепер вже нібито все більш-менш безпечно в нашій хаті, тож можемо просто поглянути на творчий доробок мистця, хоча б віртуально – через цілу «незалежну» вічність – потиснувши руку майстру.

 

 

Текст: Ігор Бондар-Терещенко

Так же на KharkovInform: