Українські коні над Парижем


Дата публикации: 2 ноября 2020

 

Історія інтеграції українського мистецтва у скарбничку французької культури була, признатися, менш грандіозна, ніж успіх, скажімо, сучасних українських досліджень на цю тему. Серед яких варто згадати насамперед «Українських мистців Парижа: 1900-1939» Віти Сусак. Ну, визнана Соня Делоне з-під Полтави першою жінкою-художником, яка за життя виставлялася в Луврі. Ну, виграв, хоч і посмертно, харків’янин Василь Єрмілов конкурс проєктів паризького мавзолею Пікассо, утім, усе це донедавна називалося «російським авангардом».

Тому основним завданням дослідників на зразок колежанки автора сих рядків, нині вже покійної Валентини Маркаде, авторки монографії «Art D’Ukraine» (1990), було не відстоювати у черговий раз національну гідність малоросів, а довести, що в українському мистецтві існував навіть феномен «паризької школи». Або навпаки, що на «святі, яке завжди з тобою», яке характеризує культурний бедлам у Парижі початку ХХ століття, погуляли, серед інших, й українці.

 «І скачуть коні через бюрократів / В Москву, в Париж — некуто і красиво, / Негнуздані і волею багаті / Вкраїну мчать на вицвічених гривах», — передбачав таку ситуацію Іван Драч у своїй поезії «Українських конях над Парижем» з ранньої футуристичної поеми «Ніж у Сонці».

При цьому проблемою засилля «російського» варто розрадити завдяки тому ж Набокову, який писав: «Когда я размышляю о годах изгнания, то вижу себя и тысячи других белоэмигрантов ведущими несколько странное, но не лишенное приятности существование в материальной нищете и духовной неге, среди более или менее иллюзорных немецких либо французских туземцев, с коими большая часть моих соотечественников не входила ни в малейшие сношения».

Отже, в історії «зносин» художників-інородців з «паризькою школою» були три хвилі еміграції 1900-1918, 1918-1939, 1945-1960 років. Формально — «експресивний мальовничий колоризм» у творчості Зиґмунда Менкеса зі Львова та Василя Хмелюка з-під Жмеринки. А якщо серйозно, то самі французи були не в захваті від симулякра під назвою «École de Paris», який розсипався на зайшлих румунів з одеситами, і в 1920-х роках у місцевій пресі навіть розгорілася дискусія з приводу приналежності «паризької школи» до французького мистецтва.

Тому, якщо навіть українська колонія в Парижі відкидала свого земляка Олександра Архипенка — відомого у майбутньому художника-скульптора, а нині «п’яницю і розпусника», що не платить профспілкових внесків і розгулює по Парижу з куплетами під гармошку, на якій йому акомпанував Фернан Леже — то що вже казати про тамтешнє французьке начальство з департаменту культури. Але, на щастя, все обійшлося, і інтернаціональна бригада залітних малярів створила, як відомо, національне мистецтво Франції. Серед учасників згаданої бригади зокрема відзначилися Олександр Архипенко, Михайло Бойчук, Соня Делоне, Василь Хмелюк, Олекса Грищенко, Хана Орлова, Володимир Баранов-Россіне та ін.

Ігор Бондар-Терещенко

Так же на KharkovInform: