Харківська Україна Віктора Гонтаріва


Дата публикации: 10 сентября 2017

…Свого часу, на світанку нашої незалежності, автору сих рядків довелося бути присутнім при ситуації, коли один зі столичних чиновників від мистецтва, вийшовши з майстерні Віктора Гонтаріва, спитався, стомлений багатогодинним переглядом розмаїтого доробку мистця: «Вибачте, а що ж у ньому українського?»

Річ у тому, що на той час «перебудоване» суспільство вимагало від дійсності вже не конкретних слів, а відповіді на концептуальні запитання. Аби, зрозумівши віяння нової епохи, зуміти вписатися у «самостійницький» маневр. Те, як згаданий начальник вжив слово «український», збивало з пантелику, наштовхуючи на міркування про інше поняття, а саме — про «реальність», відтворену зокрема Віктором Гонтарівим (він на той час вже дуже тішився, що його прізвище писали на «український» копил).

Зрозуміло, що під описувану пору, тобто на початку 1990-х, уже існувала певна усереднена реальність, яку всі ми по-совковому усвідомлювали, але це не була справжня реальність: це була реальність загальних патріотичних фраз, умовних форм буденної ейфорії, «державотворчих» передовиць на злобу дня. І якщо наш запитувач мав на увазі під «українською» реальністю саме такі щойноспечені речі досвідчених перевертнів, тоді він мав слушність: реальність, створена мистецькою посередністю псевдопатріотичного зразка — понура й нецікава, а вигадані «малоросійські» світи Гонтаріва набирають, навпаки, рис нереальності і мрії.

У цих світах навряд чи прогулювалась би Прекрасна Альчеста, коханка доктора Леонардо зі «слобожанського» роману Майка Йогансена. Скоріше, сумно чимчикував би який-небудь інженер Вощев або Вермо з «Котловану» Андрія Платонова, виглядаючи у степовому мареві неза тишних пейзажів Гонтаріва своє ювенільне море. Невідомо, чи українське. Оскільки суть нинішнього мистецтва полягає якраз у тому, що актуальний художник, подібно до гераклітового оракулу, не провіщує, але подає знаки. Обов’язок мистецтвознавця ці знаки розшифрувати. До того ж, питання про Україну і питання про себе, виявляється, були для Гонтаріва завжди тотожні. Будь-яке розуміння, говорив у «Бутті й часі» Гайдеґґер, це перш за все розуміння себе, умов і можливостей свого власного існування.

Так же на KharkovInform: