К.: Родовід, 2019
Українське графічне мистецтво розвивалося в другій половині ХХ століття як безперечне декоративно-прикладне явище. Навіть віддаленість від рідної «материкової» культури — тобто діяльність українських мистців в діаспорі — не рятувало від соціальної заангажованості. Національна символіка з грошових купюр часів Центральної Ради, які оформив Василь Кричевський, перекочувала в розпізнавальні знаки партійної та організаційної орієнтації всіх мастей. І якщо в Радянській Україні національні символи лише проглядали крізь «червону» пелену агітпропу — Шевченко поруч з Леніним-Сталіним, вишиті рушники на стінах сільради, — то в діаспорі «заборонена» символіка розквітала рясним цвітом, але була розміняна на «прикладну» тематику листівок, марок, значків у «графічній» колекції ОУН, Пласту, СУМ та інших партійних угруповань. Де краще «жилося» національній ідеї — чи то під наглядом цензури, а чи на вільних хлібах «діаспорного» офіціозу, — вирішувати, власне, читачеві.
Игорь Бондарь-Терещенко
