Тетяна Терен: «Полотно з імен, творів і важливих думок про літературу і життя»


Дата публикации: 29 декабря 2018

Татьяна Терен — исполнительный директор Украинского ПЕН-клуба. Родилась в 1986 году, в 2008-м окончила журналистское отделение филфака Харьковского национального университета имени В. Н. Каразина, в 2009‒2011 вела авторскую программу «Книжковий кошик» на харьковском канале «А/ТВК». Живёт в Киеве. В 2017-м прошла конкурсный отбор и до 2018-го возглавляла Украинский институт книги.

Каковы лично для Вас литературные ито ги года? Что порадовало, что огорчило?

Найбільше тішить, що в Україні поруч із головними книжковими майданчиками країни — Форумом видавців у Львові та «Книжковим Арсеналом» у Києві — з’явилилися або продовжують розвиватися нові фестивалі в інших містах. Це і «Запорізька книжкова толока» чи «Маестро» у Черкасах, які цього року значно виросли, і новосторені амбітні Meridian Poltava, Book Space у Дніпрі та «Острів Європа» у Вінниці, а також менші за розміром, але не менш важливі книжкові толоки у Слов’янську та Маріуполі. Арсенал і Форум продовжують визначати розвиток нашого книжкового ринку, проте вже можна почути від видавців, що котрась із новинок з’явиться до фестивалю у Вінниці чи Дніпрі. І це дуже позитивна тенденція, яка вказує і на реальну децентралізацію культури (найчастіше кожен із таких фестивалів твориться в партнерстві культурних громадських організацій та органів влади), і на те, що український ринок оживатиме не лише у вересні й травні, а й працюватиме з читачем протягом усього року. Шкода, що Харків цю тенденцію не підтримує і не має свого великого книжкового фестивалю, що, чесно кажучи, дуже дивно, зважаючи на кількість авторів і видавництв у регіоні.

Вважаю перемогою і те, що портал «Читомо» спільно з Центром Разумкова нещодавно провели дослідження читацьких смаків українців та тенденцій на вітчизняному книжковому ринку. Українському ринку критично бракує статистики, а попереднє подібне дослідження робилося п’ять років тому. Тому це велика й важлива робота, хоча її результати — це якраз привід для смутку. Кожен третій українець не прочитав жодної книжки за рік. Книжки на п’ятому місці серед способів організації дозвілля опитаних. Третина сказала, що не купувала нових книжок протягом року…

Після відвідування Арсеналу чи Форуму всім нам здається, що український книжковий ринок переживає ренесанс, але ця статистика витвережує. Так, за нею стоїть багато факторів — насамперед економічних і освітніх. Але такі загрозливі цифри вказують, що слід дуже активно й на всіх можливих рівнях промотувати в Україні книжки і читання, адже не варто нікому доводити, що між читанням і майбутнім країни є безпосередній зв’язок.

Когда интервью выйдет, уже будут известны победители «Книги року ВВС» — а за кого из номинантов Вы болели?

У прозі — за Макса Кідрука. Мені дуже подобається, як системно і цілеспрямовано він розвивається як письменник. Подобається, як працює з різними жанрами і як вибудовує сюжет. Як заповнює нішу якісної масової літератури, але при цьому намагається закладати в кожен текст важливі соціальні питання. У «дитячій» номінації вболівала за «Мох Nox» Тані Малярчук, а в есеїстиці — за книжку «The Ukraine» Артема Чапая.

В Українського ПЕН є своя Премія за найкращу книжку есеїстики — імені Юрія Шевельова. Для ПЕН узагалі розвиток і підтримка есеїстики разом із культурою дискусії є одним із головних стратегічних завдань. Приємно, що на Премію Шевельова цього року було подано 16 заявок, тоді як у перші роки ісінування Премії — ледь набиралося на список фіналістів. Хоча, звичайно, есеїстики в Україні недостатньо, а це надзвичайно важливий жанр для осмислення себе, часу і своєї країни.

І, повертаючись до сумних підсумків року, варто сказати, що у нас і досі катастрофічно мало авторитетних премій. Я би тут могла продовжувати цей перелік і говорити, що у нас також майже немає резиденцій, письменницьких стипендій, по суті, немає літературних журналів, а все це дуже важливі складові однієї літературної екосистеми. Але наприкінці року хочеться все ж говорити про здобутки, тому згадаю про проект Українського ПЕН і Харківської обласної державної адміністрації — Харківську літературну резиденцію. Її першою учасницею стала письменниця і перекладачка Люба-Параскевія Стринадюк, яка протягом місяця жила в Харкові й збирала матеріал для свого майбутнього роману про Гната Хоткевича і його Гуцульський театр. Наступного року ми плануємо оголосити про ще чотири місячні резиденції в Харкові для письменників і перекладачів.

Каковы Ваши ожидания — или надежды — на предстоящую Шевченковскую премию? И к слову, как думаете, кто из современных писателей — и с какой формулировкой — станет первым украинским Нобелевским лауреатом по литературе?

Чесно кажучи, очікувань у мене немає. Мені подобаються ті зміни, які відбулися із премією завдяки головуванню Юрія Щербака, але, як на мене, в контексті тієї сумної статистики, яку ми обговорювали вище, ця премія могла би стати дієвішим інструментом для ринку. Я би хотіла бачити, як протягом року відбувається обговорення робіт претендентів у медіа, як після нагородження твори лауреатів видаються і просуваються в Україні і за кордоном. Попри те, що в останні роки Премію отримало багато дійсно достойних митців, вона все одно не стала «головною мистецькою премією країни». Я не бачу, щоби її результати впливали на рівень впізнаваності й прочитуваності робіт авторів-лауреатів. Не бачу, щоби медіа обговорювали роботи номінантів, та навіть не бачила новин про довгі й короткі списки. А якщо би ви запитали про мої прогнози, то вони цього року пов’язані не з номінацією «Література», а з номінацією «Публіцистика, Журналістика». Серед поданих кандидатур — Оксана Забужко. Її лауреатство буде достойним і заслуженим, але з Шевченківською премією досі складно щось прогнозувати.

А запитання про Нобелівську премію іноді мені здається якоюсь нашою нав’язливою ідеєю — ми всі роки Незалежності про це запитуємо, висуваємо якісь конспірологічні теорії, чому не дали і коли можуть дати. Але Нобелівська премія не повинна бути самоціллю. Самоціллю мають бути програми для перекладу книжок українських авторів іноземними мовами та промоція нашої літератури за кордоном. Хоча все ж у мене є очікування. Погляньте на результати того ж дослідження «Читомо», і після Ліни Костенко у списку українських авторів, яких найбільше читають, ви побачите Сергія Жадана. І його випадок якраз доводить, що жодна премія не повинна бути самоціллю, самоціль — це щоденна письменницька робота.

Ваша с Анной Липковской книга «Прості речі. Вісім розмов з Адою Роговцевою», вышедшая в этом году, — своего рода продолжение Вашего трёхтомника бесед с писателями «RECвізити. Антологія письменницьких голосів» (2015‒2017) или, так сказать, спин-офф? Когда ожидать четвёртого тома «RECвізитів», и по какому принципу туда отбираются писатели?

Проект з Адою Роговцевою виник несподівано — я не думала, що візьмуся за кіно-театральну тему. Власне, цю книжку я мала лише курувати — як до того курувала видання мемуарів Ади Роговцевої «Свідоцтво про життя». Але у процесі роботи проект розрісся, і я вирішила взяти на себе кілька розділів, а згодом і вони розрослися, тож я записала п’ять із восьми розмов. Тут мені пощастило запитувати героїню про ті теми, які мене найбільше цікавлять, — дитинство, родину, життєву філософію. Я люблю розкручувати під час розмови цей «моток» спогадів і думок і доходити до початку — до моменту, в якому все починалося, в якому людина формувалася, шукала себе. Для мене був важливим цей проект ще й тому, що я вперше мала час займатися винятково цією книжкою протягом півроку, тому це був такий ідеальний сценарій — із тривалою підготовкою, попередніми зустрічами із колегами і рідними Ади Миколаївни, довгими розмовами на її кухні і потім кількамісячним етапом розшифровування і редагування всієї книжки.

Із «RECвізитами» так ніколи не вдавалося — це інтерв’ю, до яких я готувалася і над якими працювала в паузах між основною роботою. Але останнім часом такий «студентський» формат праці я не люблю — мені хочеться зосереджуватися на одному проекті, віддавати йому весь час. Робота над такими книжками для мене все більше не журналістська, а «романна» — її не можна відкладати на потім, з неї не можна виходити і потім повертатися. Один такий том можна було б підготувати за рік, але у мене з кожним томом було по два роки. Увесь час я зараз віддаю Українському ПЕН, тому робота над четвертим томом призупинилася. Хоча на сьогодні записані вже вісім розмов — з Олександром Ірванцем, Оксаною Луцишиною, Наталкою Білоцерківець, Павлом Вольвачем, Тарасом Федюком, Петром Мідянкою, Галиною Крук та Еммою Андієвською.

Скоріше за все, четвертий том стане останнім. Навіть не тому, що вичерпалися герої — у моєму списку є ще автори як мінімум для одного тому. Відразу зазначу, що цей список укладала я сама. З одного боку, мені як авторці важливо, щоб це були люди, яким є що сказати, які осмислюють навколишню реальність, які шукають відповіді на головні питання — і у своїх текстах, і у щоденному житті. А з другого боку, це такий курс знайомства із сучасною українською літературою, який мені самій хотілося пройти, щоб укласти цілісне літературне полотно — з імен, творів і важливих думок про літературу і життя.

Але сьогодні відчуваю, що саме така форма, такий підхід до інтерв’ю, який є в «RECвізитах», для мене вичерпався. Усе-таки ці інтерв’ю будуються за певним структурним шаблоном, нині ж мені хочеться складніших завдань. Хочеться також не обмежуватися навіть тим розміром інтерв’ю, який є у «RECвізитах», а робити книжку розмов з одним героєм. І це ще одна причина, чому четвертий том так повільно готується — влітку я почала роботу над великою книжкою інтерв’ю з одним українським письменником. Сподіваюся, найближчим часом ми зможемо її анонсувати. І це вже дійсно такий «спін-офф», про який я давно мріяла.

Интервьюировал Андрей Краснящих

Так же на KharkovInform: