Олег Коцарев: Продовжити гру навіть у жорнах великої історії


Дата публикации: 5 марта 2018

Один из самых известных современных украинских поэтов, автор восьми книг стихов, харьковчанин Олег Коцарев как прозаик впервые выступил еще в 2009-м — со сборником рассказов «Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого». И вот в конце прошлого года в киевском издательстве «КОМОРА» вышла его вторая прозаическая книга и первый роман — «Люди в гніздах».

Семейная сага на двухстах тридцати страницах? Мистификация, маскирующаяся под документалистику? Наоборот? А сам ты как филолог как бы определил жанр своего романа?

Роман про приватну, родинну історію, зроблений у мозаїчній, іронічній, але й сентиментальній формі. Своєрідна деконструкція родинних легенд. Адже, позабувавши й приховавши так багато про себе, особливо в двадцятому столітті, ми автоматично перетворили ці легенди на досить абсурдний набір сюжетів-«анекдотів». «Люди в гніздах» обігрують оце забуття, плутанину пам’яті. Що ж до містифікацій і документалістики — ну, тут важко порахувати відсотки (сміється). Та в деяких розділах я використав реальну архівну інформацію — і допити НКВД, і газета, що видавалась у Харкові за часів нацистської окупації. Багато працював із легендами моєї родини, вони дали вузлові сюжети книжки, головних персонажів. Але все-таки це передусім художня література.

В книге много фотографий — как сказано, «з родинного архіву автора». Иногда они тоже «обработаны» — но не подписаны. У них другая функция, не иллюстративная?

Старовинні фотографії самі по собі дуже атмосферні. В них — особлива монументальність, драматизм і напруга. А Юлія Стахівська зробила з них веселі й багатозначні колажі. Ось закохана пара стоїть в альтанці, а на сходах біля них притулилися малесенькі Сталін, Черчіль і Рузвельт із хрестоматійного знімка на Ялтинській конференції. Чи ж не символічно? Маленька людина і величезна епоха. Як і текст, як і герої тексту, ці ілюстрації прагнуть зберегти себе, продовжити гру навіть у жорнах великої історії.

«Люди в гніздах» — т. е. каждый в своей эпохе?

Кожен — ще й «у полоні» свого роду. Як показують «Люди в гніздах», попри всі зміни останніх часів, ця штука лишається в силі. Про це ж свідчить і перша реакція на книжку, досить бурхлива і полярна, когось вона надихає, когось дратує. Родина залишається важливою і важкою темою — і я пропоную підійти до неї весело, грайливо, в певному сенсі примирливо.

В романе много Харькова, и он тоже разный. А какая черта, или качество, общее для всех времен, по-твоему, характеризует его лучше всего?

Тут є Харків радянський, довоєнний і повоєнний, але більшою мірою — наше місто часів німецької окупації. Це тема, досі не надто добре висвітлена. Один із ключових героїв книжки, до речі, колаборант, бургомістр у німецькій адміністрації Харкова. Я зробив про це «кілька акордів», але, звісно, потрібно більше досліджень, рефлексій, творів. Що ж до Харкова в ширшому, «позаісторичному» сенсі… Для мене він передусім місто торговельне, таке собі перехрестя-посередник-ярмарок. Тобто, звичайно, я не применшую роль науки, промисловості, культури, але архетип усе-таки бачу саме торговельним, та й герби, зрештою, просто так не малюють. У мистецтві ж, літературі Харків — це велике, досить сіре тло, на якому відбуваються пошуки оригінальних, парадоксальних, потужних ходів. Оригінальність за всяку ціну не завжди буває зграбна, але саме так з’явилися ті екстраординарні постаті та явища, що роблять честь нашому місту, що зробили його справді важливим пунктом на культурній карті: наприклад, Єрмілов, Курбас, Йогансен, Синякови, Васильківський, Потебня, Тимошенко, Чічібабін, Бахчанян, Жадан, Мельників, Ґрінберґ, Щетинський і багато інших… Хіба не так виникали й феномени Сковороди, Квітки, романтиків?

А какие свойства, особенности, как ты считаешь, отличают современную украинскую литературу среди мировых?

Іноді мені здається, що сьогоднішня українська література більшою мірою цікавиться містикою, міфом, що вона в певному сенсі «музичніша», принаймні, за сусідські літератури. І, мабуть, трохи закритіша, менше звертається до зовнішнього світу. Що зовсім не обов’язково трактувати як недолік. Ну, і, звичайно, за останні роки частина нашої літератури стала «військовою», а відтак, додалось і сентиментальності, й суворості, й простоти…

Так же на KharkovInform: