Любовь Якимчук: «І ми показуємо у фільмі цей рай, цей карнавал і балаган. А потім — як він перетворився на ось жахливе»


Дата публикации: 4 декабря 2017

Во всеу краинский прокат вышел полнометражный документальный фильм «Будинок “Слово”», премьерный показ которого состоялся в Харькове. Писательница Любовь Якимчук (совместно с режиссёром Тарасом Томенко) — сценаристка этого фильма.

 

«Дом “Слово”» перевернёт представления широкого зрителя об Украинском Возрождении?

Гадаю, якщо не переверне уявлення, то струсне точно. Уявіть собі Харків 30-го року, де для українських письменників збудували будинок «Слово». Будинок кооперативний, це означає, що письменники вкладали в це свої гроші. Та жахливі побутові умови змінюються на досить пристойні. Тичина, який спав то у ванній кімнаті, то на столі, переїздить у трикімнатну квартиру нового будинку. Микола Куліш, який тинявся по комуналках із антисанітарією, блощицями, перебирається у чотирикімнатну. За легендою, коли коштів не вистачало добудувати будинок, від Сталіна принесли валізку з грішми. І от маємо шістдесят чотири комфортабельні квартири, спільну їдальню, і навіть солярій під скляним дахом із душовими кабінами. Починається веселе життя письменників, ходіння в гості, спільні вечори, розмови, прослуховування платівок. Усе це ми з Тарасом Томенком реконструювали за спогадами, архівними документами. Це дуже скрупульозна і точна робота. Нас консультував Харківський літературний музей, зокрема Тетяна Пилипенко, а також Ярина Цимбал з Інституту літератури. Дещо знайшли випадково, як от цілий архів із фотографіями виступів театру Леся Курбаса «Березіль», або як фото Наталі Ужвій в купальнику, яке знайшлося на одному одеському горищі та дивом потрапило в мої руки. Усе це була захоплива багаторічна робота. І ми показуємо у фільмі цей рай, цей карнавал і балаган. А потім показуємо, як цей рай рухнув, як він перетворився на щось жахливе. Сам будинок «Слово» — це окремий персонаж, який змінюється протягом фільму. Ми намагалися зійти на оці одвічні українські плачі про те, як нас замучили і як усе погано, передусім тому, що ми й самі себе мучили, а також тому, що було вже й не так погано, і від того багато хорошого залишилося, зокрема літературні тексти, які ми весь час цитуємо в стрічці. Про знищення письменників розказано лаконічно та без зайвого драматизму та затягування, і це важливо для нас. Спостереження відбувалося не лише через технічні засоби, як телефони, а й мешканці доносили один на одного. От ви знали, що дружина ліричного поета Володимира Сосюри, улюбленця багатьох, була агенткою радянських спецслужб під кличкою «Мурка»? Її справу ми бачили в галузевому архіві СБУ чи не першими (після працівників), її зовсім недавно розсекретили. Остап Вишня пізніше теж був завербований та на нього є агентурна справа, агент «018» — це він. Ми показуємо, як під контролем знаходяться українські письменники, а також усі, хто відвідує цей будинок. А серед них — Бертольт Брехт, Теодор Драйзер, Бруно Ясенський, які приїзжають до Харкова на Міжнародну конференцію революційних письменників. Вони, до речі, заходили на квартиру до Михайля Семенка, і це не ввійшло до фільму, бо показати всього неможливо навіть у повному метрі. Загалом багато фактів ми оприлюднили вперше, випередивши навіть наукових дослідників. Весь фільм зітканий із цитат, зі справжніх свідчень, наша роль була — це знайти, відібрати, скомпонувати і відповідно озвучити та створити візуальний ряд із архівних матеріалів та зйомок живого сучасного Харкова. Як ви думаєте, хоча би ці факти перевернуть наше уявлення про Українське Відродження? Я думаю, що тепер хоча би мають виникнути сумніви, чи слово «розстріляне» — це основна його характеристика.

Работая над сценарием, как Вы формулировали для себя основную идею фильма?

Ми хотіли показати, як це сталося, чому це сталося з нашою культурою, а також показати всі нелогічності, що відбувалися тоді. Тобто, що розстрілювали не за конкретні дії, а розстрілювали, бо це було частиною більшої стратегії, більшого задуму, зокрема, Сталіна, який теж з’являється в фільмі. Також ми хотіли підійняти питання, чому письменники не втікали, коли знали, що їм прийшов кінець? Чому вони залишалися в своїх квартирах і не чинили опір? Ми хотіли показати, що була така пасивна модель поведінки, але вона не продуктивна зовсім.

Каков образ Харькова в фильме?

Харків можна назвати одним із персонажів цього фільму. Дія фільму починається на харківському вокзалі, оцим от «какой город іспортілі» Кулішевої тьоті Моті. У фільмі багато прольотів над Харковом сучасним, багато харківських реалій того часу, деталей. Харків у фільмі невимовно красивий і живий. Мабуть, я видаю себе з ніг до голови — я справді вважаю Харків одним з найкрасивіших міст України.

Можно ли говорить о сегодняшней украинской литературе как о новом возрождении?

Так багато хто говорить, але важко сказати, чи це так, бо немає багатьох явищ, які мали українські письменники в 20-ті роки. Немає такого рівня літературних журналів, а також такої кількості цих журналів, немає такого бурхливого літературного життя. А поїздки Донбасом що тоді були (от футуристи їздили в такі тури), що тепер є, але з тою різницею, що тепер це викликано війною. Та й зв’язки із закордонними письменниками тоді були трохи щільнішими. Взагалі навряд щось із чимось можна порівняти, бо історія завжди трапляється вперше.

Фото ©Валентин Кузан

Онлайн-версию журнала «Что? Где? Когда?» читайте по ссылке
https://issuu.com/whatwherewhen/docs/12_223_2017________________________

Так же на KharkovInform: